Світлана Харитонова — гострохарактерна акторка, одна з найбільш зніманих акторок 1950–1980-х років. Закінчила Школу-студію МХАТ (1954). Закінчила Вищі телевізійні режисерські курси при Центральному телебаченні (1966), режисерський факультет ВДІКу (1971). У кіно з 1955. З 1957 по 1969 роки — акторка Московського академічного театру Сатири, з 1969 — режисерка телебачення, з 1971 — асистентка режисера ТО «Екран». Вона не грала головних ролей. Полем діяльності Харитонової стали другі ролі — подружки героїнь, дівчата з будівництва, огрядні колгоспниці тощо. Акторка любила їх. У кожній із них вона бачила людину з певною долею. Шкодувала, симпатизувала їм, але могла й посміятися — загострити характер до гротеску. Починаючи з приголомшливої роботи в картині «Летять журавлі», Світлана Харитонова одразу привернула до себе увагу. Сувора, «холоднувата» Ірина Бороздіна для всього світу стала втіленням радянської дівчини-інтелігентки. І раптом — наступна роль, стара Фекла в «Білих ночах» за повістю Достоєвського. І поруч — мрійлива дурепа Клава в комедії «Дівчина без адреси», активістка Ліза в «Непіддатливих», закохана солдатка Варвара в трагедії «У важку годину», класична ідіотка Брандахлистова в «Веселих розплюєвських днях», ексцентрична «вамп» Ельвіра у феєрії «Не може бути!» Харитонова довела, що вона дивовижна акторка, синтетична, «штучна». Її місце так ніхто й не зміг зайняти. Світлана вступила до Школи-студії МХАТ без особливих труднощів. Її однокурсниками стали Лев Дуров, Олег Анофрієв, Леонід Губанов, Михайло Зимін, Ніна Гуляєва та Леонід Харитонов — майбутні кумири мільйонів глядачів. На третьому курсі Леонід Харитонов зробив Світлані пропозицію, і відтоді вона носить його прізвище (її дівоче прізвище — Сорокіна).

Але шлюб був недовгим. Через два роки на зйомках фільму «Вулиця сповнена несподіванок» Харитонов захопився партнеркою, і Світлана залишилася сама. Врятувала робота, зайнятість у Театрі сатири. Творча доля Світлани Харитонової нестандартна. Будучи популярною, затребуваною театральною акторкою, вона залишила сцену на злеті — набридло. Пішла в документальне кіно, закінчила режисерський факультет ВДІКу. Знімала фільми про шовковий комбінат, Поленовську садибу, про життя універмагу, долю виховательки в дитячому садку. Потім захопилася спортивним кіно і створила навчальні фільми про фігурне катання, марафонський біг, вільну боротьбу. Її чудова стрічка «Навчання плаванню грудних дітей» отримала Гран-прі VIII Всесоюзного фестивалю спортивних фільмів. При цьому Харитонова не залишала й акторську професію — знімалася без перерв. Якось після зйомок Світлана Харитонова везла групу на своїй машині й збила перехожу. Жінка загинула. Був суд, були клопотання, поручительства. Родичі загиблої теж звернулися до правосуддя — не бути надто суворим. Акторці дали умовний термін і вислали до Володимирської області, де вона три роки працювала на залізобетонному заводі. Організувала самодіяльність. Після повернення Харитонова отримала запрошення від Басова, Михалкова, Гайдая і знову поринула в стихію кіно. Грала вчительок, залізничниць, голових, дружин алкоголіків і старих холостячок. У будь-якій ролі акторка була на місці. На неї завжди хотілося дивитися, стежити за її безпосередньою реакцією, разом радіти чи переживати.