Етель Беррімор була другою з трьох дітей, які, здавалося, були призначені для акторського життя своїх батьків Моріса та Джорджіани. Моріс Беррімор емігрував з Англії 1875 року, і після закінчення Кембриджу зі ступенем з права шокував свою родину, ставши актором. Джорджіана Дрю з Філадельфії грала в театральній трупі своїх батьків. Вони познайомилися й одружилися як члени трупи Огастіна Дейлі в Нью-Йорку. Обидва грали з деякими з великих театральних особистостей американського та англійського театру середини вікторіанської епохи. Діти Берріморів народилися й виросли у Філадельфії. Хоча старший брат Лайонел Беррімор рано почав грати з родичами матері в театральній трупі Дрю, Етель після традиційного дівочого навчання планувала стати концертною піаністкою.

Однак привабливість сцени, мабуть, була вродженою. Вона дебютувала як театральна акторка в сезоні 1894 року в Нью-Йорку. Її юна сценічна присутність одразу викликала захоплення: разюче гарне й чарівне обличчя та великі темні очі, що, здавалося, дивилися з самої її душі. Її природний талант і виразний голос лише підсилювали фізичну присутність людини, призначеної керувати будь-якою роллю, покладеною перед нею. Після можливості виступити на лондонській сцені з англійським велетнем Генрі Ірвінгом у «Дзвонах» (1897) і згодом у «Петрі Великому» (1898) вона повернулася до Нью-Йорка, щоб зіграти головну роль у п'єсі Клайда Фітча «Капітан Джинкс з морської піхоти» (1901) (продюсером якої був її друг і благодійник Чарльз Фроман), що принесло їй перше американське визнання. Головні ролі, як-от Нора в «Ляльковому домі» Генріка Ібсена (1905) і головні ролі в «Алісі біля вогню» (також 1905), «Мід-Ченнел» (1910) та «Трелоні з Веллса» (1911), довели її популярність як теплої й харизматичної зірки американської сцени. Тим часом вона одружилася з біржовим маклером Расселом Грісволдом Колтом 1909 року й народила трьох дітей, продовжуючи акторську кар'єру.

Хоча сцена була її першим коханням, вона все ж відгукнулася на поклик срібного екрана, і хоча не досягла образу матіне-ідола, який здобув її молодший брат Джон Беррімор у німих фільмах після подібної хімії на сцені, вона підкорила глядачів від своєї першої появи у фільмі «Соловей» (1914). Однак її ранні кіноролі, стабільні до 1919 року, відійшли на другий план порівняно з подальшими сценічними тріумфами: «Декласе» (1919), її пристрасна Джульєтта в «Ромео і Джульєтті» (1922), «Друга місіс Танкерей» (1924) і особливо «Постійна дружина» (1926).

Вона також використала свої значні таланти в ролі активістки, бувши непохитною прихильницею Асоціації акторської рівності й, фактично, була помітною фігурою в акторському страйку 1919 року. До 1930 року вона входила в середній вік, і її кіноролі відображали це. За винятком «Распутіна й імператриці» (1932) з її братами, ролі були літніми матерями й бабусями, вдовами та старими тітками. Можливо, мудро вона відкладала Голлівуд понад десять років, працюючи на сцені, зокрема в її найулюбленішій ролі в «Кукурудза зелена» (турне, що тривало з 1940 до 1942 року). Вона остаточно переїхала до Південної Каліфорнії 1940 року.